У маленькій кімнаті, тьмяно освітленій променями пізнього заходу сонця, я дивлюся на свої тремтячі руки. Лікарі сказали мені, що час, який мені залишився, вимірюється місяцями, а не роками. Я більше не відчуваю гніву, лише палке бажання: побачити Єгипет, країну, про яку я читав з дитинства на запилених сторінках книжок про піраміди, фараонів і богів.

На останні заощадження та з допомогою друзів мені вдалося забронювати коротку подорож. Коли літак знизився над пустелею, і Ніл з'явився зеленою стрічкою крізь золоті піски, мої очі наповнилися сльозами. Я не могла повірити, що моя мрія збувається.

Наступного дня, на заході сонця, я стояв перед пірамідами Гізи. Вітер доносив запах піску та історії. Я сів, притулившись спиною до каменя, якому тисячі років. Навколо мене фотографувалися туристи, але я просто заплющив очі, відчуваючи, як розтягується час. Я був там, стояв перед вічністю, і на якусь мить хвороба перестала мати значення.

У теплій тиші пустелі я прошепотіла: "Тепер я можу піти з миром". І я посміхнувся, бо моя мрія здійснилася.